Понад половина ветеранів не відчуває захисту держави: «Ставляться як до зайвих»

В Україні дедалі гостріше постає питання захисту прав ветеранів, ветеранок, родин загиблих військовослужбовців і тих, хто повертається з фронту після поранень або тривалої служби. Повномасштабна війна змінила масштаб викликів для держави: кількість людей із ветеранським статусом зростає, а разом із нею збільшується потреба в якісній медицині, психологічній допомозі, соціальних виплатах, житлі та працевлаштуванні.

Водночас система підтримки не завжди встигає реагувати на реальні потреби захисників. Ветерани часто змушені самостійно з’ясовувати, куди звертатися, які документи подавати та як оскаржити рішення чиновників. Через це навіть гарантовані законом послуги можуть перетворюватися на складний і виснажливий процес.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець повідомив, що в Україні нині проживає понад 2 мільйони ветеранів. Однак, за результатами опитування, більше половини з них не відчувають належного захисту з боку держави. Для країни, яка щодня залежить від мужності військових, така оцінка є серйозним сигналом і свідчить про глибоку кризу довіри.

Після завершення бойових дій кількість ветеранів може зрости до 5–6,5 мільйона осіб. Це означає, що ветеранська політика стане одним із центральних напрямів державного управління на десятиліття вперед. Вона стосуватиметься не лише виплат і пільг, а й відновлення здоров’я, повернення до цивільного життя, освіти, перекваліфікації, підтримки родин та інтеграції ветеранів у громади.

Звернення ветеранів свідчать про системні проблеми

Кількість звернень до Офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини демонструє, що труднощі мають не поодинокий, а системний характер. За вісім місяців поточного року до установи надійшло понад 1900 звернень від ветеранів, колишніх військовослужбовців і членів їхніх сімей. За весь попередній рік таких звернень було трохи більше 2000.

Зростання кількості скарг можна пояснити активнішою готовністю ветеранів захищати свої права. Водночас воно свідчить і про інше: на місцевому та центральному рівнях багато питань не вирішуються своєчасно. Люди змушені звертатися до вищих інстанцій, тому що не отримують зрозумілої відповіді або результату від органів, які мали б допомогти одразу.

Серед найпоширеніших проблем — затримки з виплатами, складнощі під час оформлення статусу, підтвердження участі в бойових діях, отримання довідок і призначення передбаченої допомоги. Чимало звернень стосуються медичних послуг, встановлення інвалідності, проходження військово-лікарських процедур і доступу до реабілітації.

Окремої уваги потребує психологічне відновлення. Військові повертаються з досвідом, який часто супроводжується травмами, втратою побратимів, постійним стресом і труднощами адаптації до мирного життя. Якщо психологічна допомога недоступна або її доводиться чекати місяцями, наслідки можуть позначатися не лише на самому ветерані, а й на його родині та всій громаді.

Бюрократія залишається однією з найбільш болючих проблем. Ветеранам доводиться відвідувати різні установи, подавати однакові документи кілька разів, чекати на відповіді та самостійно контролювати рух заяв. Державні реєстри не завжди працюють узгоджено, а відповідальність між органами може бути розподілена так, що людина не розуміє, хто саме має вирішити її питання.

Для поранених захисників, людей із інвалідністю та родин загиблих військових такі процедури є особливо важкими. Кожен додатковий кабінет, довідка чи повторне пояснення обставин втрати посилюють відчуття байдужості. Держава, яка декларує повагу до захисників, має будувати систему так, щоб людина не була змушена доводити своє право на допомогу на кожному етапі.

Чому ветерани не відчувають державного захисту

За словами Дмитра Лубінця, аналіз звернень і результати опитування понад тисячі ветеранів та ветеранок показали тривожну тенденцію. Більше 50% опитаних вважають, що їхні права не просто порушуються, а фактично не захищаються державними інституціями.

«Більше ніж 50% ветеранів вважають, що їхні права не просто порушуються, а взагалі не захищаються державою. Мені здається, цей відсоток — це діагноз неефективності держави», — заявив омбудсман.

Таке сприйняття формується не через одну невдалу відповідь чиновника. Воно є наслідком накопичення проблем: відсутності чітких алгоритмів, тривалого очікування, суперечливих роз’яснень і перекладання відповідальності між відомствами. Коли ветеран не може швидко отримати послугу, на яку має право, це сприймається як неповага до його служби та особистого внеску в оборону країни.

Омбудсман також звернув увагу на формальне ставлення до ветеранів у державних установах. Замість індивідуального підходу люди можуть отримувати стандартні відписки або рекомендації звернутися до іншого органу. У результаті питання не вирішується, а лише переміщується з одного кабінету до іншого.

«Часто я бачу, що до ветеранів ставляться не те що без поваги, а просто як до зайвих людей», — зазначив Дмитро Лубінець.

Ситуацію ускладнює недостатня персональна відповідальність посадовців. Якщо чиновник не стикається з реальними наслідками за бездіяльність, порушення строків або неналежний розгляд звернення, система не має стимулу змінюватися. Формальні перевірки та шаблонні відповіді не відновлюють права людини й не повертають довіру до держави.

Захист прав ветеранів має передбачати не лише наявність законів, а й дієвий механізм їх виконання. Важливими є чіткі строки розгляду документів, зрозумілий порядок оскарження, відповідальні посадові особи та реальна можливість отримати допомогу без зайвої бюрократії.

Підтримка ветеранів має бути доступною в громадах

Одним із ключових завдань є розбудова ветеранської інфраструктури безпосередньо в громадах. Людина, яка повернулася з війни, не повинна їхати в обласний центр за базовою консультацією, психологічною підтримкою або допомогою в оформленні документів. Не менш важливо, щоб такі послуги були доступними для родин загиблих і військовослужбовців, які нині перебувають на службі.

За даними, озвученими омбудсманом, центри психологічної допомоги створені лише у 18% об’єднаних територіальних громад. Послуги додаткової реабілітації доступні приблизно у 20% громад. Це означає, що переважна частина ветеранів не має необхідної підтримки поруч із домом або змушена витрачати значні кошти й час на її пошук.

Повноцінний ветеранський простір має об’єднувати кілька напрямів допомоги. Йдеться про соціальний супровід, психологічні консультації, юридичну підтримку, медичну реабілітацію, сприяння у працевлаштуванні та допомогу з професійним навчанням. Ветеран не повинен самостійно координувати роботу різних служб і пояснювати кожному фахівцю власну ситуацію з нуля.

Необхідною умовою є підготовка спеціалістів, які розуміють специфіку військового досвіду та наслідки бойової травми. Працівники громад мають знати, як діяти у випадках поранення, інвалідності, втрати близької людини, посттравматичних розладів або конфліктів під час повернення ветерана до родини.

Важливу роль може відіграти цифровізація послуг. Якщо інформація про військовослужбовця вже міститься в офіційних реєстрах, її не повинні щоразу вимагати повторно. Ветеран має отримувати зрозуміле повідомлення про етап розгляду заяви, відповідальний орган і кінцевий строк ухвалення рішення. Це зменшить кількість помилок і зробить роботу державних установ прозорішою.

Проблема захисту прав ветеранів є показником якості державної політики та ставлення країни до своїх захисників. Від того, наскільки швидко й людяно працюватимуть соціальні, медичні та адміністративні служби, залежить не лише добробут мільйонів людей, а й довіра нинішніх військовослужбовців до держави.

Якщо понад половина ветеранів не відчуває захисту, необхідні не окремі косметичні рішення, а повне перезавантаження системи підтримки. Держава має перейти від декларацій до конкретних дій: забезпечити доступні послуги в кожній громаді, скоротити бюрократію, посилити відповідальність посадовців і гарантувати повагу до кожного, хто захищав Україну.