Микола Арсенич та Марія Римик: бій, зафіксований у звіті УПА

У січні 1947 року в урочищі Вертеби біля села Жуків на Тернопільщині відбувся один із трагічних, але водночас героїчних епізодів боротьби ОУН‑УПА. У нерівному зіткненні з радянськими каральними підрозділами загинули відомі постаті підпілля — генерал контррозвідки Микола Арсенич і зв’язкова Головного Командира УПА Марія Римик, а також їхні найближчі соратники. Ця подія має важливе значення для історичної пам’яті та досліджень, адже саме повстанські звіти дозволяють відновити фактологію бойового опору і відрізнити добровільну самопожертву від загибелі в бою.

Історичний контекст і джерела

Головним джерелом щодо події є внутрішній звіт підпілля ОУН, опублікований у томі «Літопису Української Повстанської Армії», який містить детальні відомості про події на Чортківщині у 1947 році. Повстанська канцелярія вела конспіративну, лаконічну діловодну мову, що дозволяє розрізняти різні типи загибелі — активний бій, акт самопожертви, при якому діє обмежувальний набір формулювань, або випадки викриття і захоплення. Порівняння повстанських документів із радянськими архівами виявляє несумісності в інтерпретації подій та хронології, але саме текстологічний аналіз звіту ОУН дає змогу відновити реальний перебіг бою.

Текстологічні маркери: як читати звіт УПА

Одна з ключових мовних особливостей повстанських звітів — чіткі лексичні маркери, що розрізняють тип загибелі. Для позначення самогубства або узгодженого акту самопожертви автори регулярно вживали словосполучення на кшталт «пострілялися самі», «пострілялися власними пистолями», «застрілився сам останнім набоєм». Навпаки, коли йдеться про героїчну загибель у бою, звіт часто використовує термін «побиті», що в традиції підпільного діловодства означало «полягли в бою».

У випадку подій у Жуківському лісі важливим є відсутність маркерів самопожертви у первинному тексті звіту: автор не використовує «самі», «власними пистолями» або «останнім набоєм», натомість фіксує, що «заскочені в криївці пострілялися» і що «тіла побитих витягли». Поєднання цих формулювань інтерпретується як показник взаємного вогневого контакту з противником — тобто активного бою, а не лише завершального акту самогубства.

Додатково важливим фактом є розбіжність у датуванні між повстанським і радянським звітами (24 і 23 січня відповідно). Така хронологічна суперечність свідчить не лише про різні джерела інформації, але й про тривалий та багатофазний характер операції, у межах якої було задіяно численні підрозділи каральних органів.

Докази бойового характеру загибелі та значення для пам’яті

Крім текстології, існують інші свідчення, що підсилюють аргумент про бій. Повстанські допити та внутрішні документи безпеки містять згадки про подальші операції й інтерв’ю, які вказують на те, що деякі підозрювані не загинули разом із Арсеничем, а були допитані вже після інциденту. Також мемуаристика еміграційного та дослідницького середовища визнає Марію Римик як повноцінну бойову постать: її згадують як людину бойового характеру, яка не була просто пасивною супутницею, а діяла як зв’язкова й воїн.

Наявність фотографій, демонстрованих радянськими службами як «трофеї», і випадки використання цих матеріалів для залякування засвідчують, що справа мала значення для чекістів і що ліквідація керівництва підпілля відбувалася в ході масштабної операції.

У підсумку, комбінація лінгвістичного аналізу повстанського звіту, свідчень очевидців, внутрішніх документів безпеки ОУН та мемуарної традиції дає підстави вважати, що загибель Миколи Арсенича, Марії Римик і їхніх соратників була результатом нерівного бою з радянськими силами, а не лише актом суїцидальної самопожертви для уникнення полону. Така реконструкція подій має важливе значення для правильної історичної інтерпретації боротьби ОУН‑УПА та для відновлення правдивої пам’яті про тих, хто віддав життя у боротьбі за незалежність.

Збереження та критичне опрацювання архівних джерел, текстологічний підхід і порівняльний аналіз документів залишаються ключовими інструментами для наукового вивчення цієї сторінки української історії. Пам’ять про Миколу Арсенича та Марію Римик як про воїнів, а не лише як про трагічні символи, має бути закріплена в суспільному дискурсі й дослідницьких розвідках.