Всеволод Чабанець
В Україні досі не запрацював у повному обсязі механізм, який мав би допомогти внутрішньо переміщеним особам отримувати доступ до житла за рахунок державного та комунального майна. Законодавство передбачає пошук, облік і подальше використання будівель та приміщень, які можуть бути пристосовані для проживання людей, змушених залишити свої домівки через повномасштабну війну. Проте на практиці цей процес залишається незавершеним.
Голова профільного парламентського комітету Олена Шуляк назвала одну з головних причин, через яку закон не дає очікуваного результату. За її словами, держава досі не провела повноцінну всеукраїнську інвентаризацію майна, яке потенційно можна використовувати для розміщення ВПО. Без достовірної інформації про кількість таких об’єктів, їхній стан і правовий статус складно сформувати ефективну житлову політику.
Йдеться не лише про окремі вільні квартири чи готові для заселення будинки. Потенційним ресурсом можуть бути колишні гуртожитки, адміністративні приміщення, об’єкти незавершеного будівництва, будівлі соціальної сфери та інші споруди, які нині не використовуються за призначенням. Частину з них можна було б відновити або переобладнати під тимчасове житло, однак для цього спочатку потрібно провести системний аудит.
Чому закон про житло для ВПО не працює повною мірою
Олена Шуляк наголосила, що інвентаризація державного і комунального майна є не добровільною ініціативою органів влади, а прямою вимогою закону №4080. Документ мав створити зрозумілу процедуру, за якою можна було б визначити наявні об’єкти в кожному регіоні, оцінити їхню придатність і вирішити, як саме їх використовувати для потреб внутрішньо переміщених осіб.
Водночас установлені строки реалізації цього завдання були пропущені. Замість фактичного запуску масштабного обліку питання перенесли до програми дій уряду на 2026 рік. Для переселенців це означає подальше очікування, адже проблема з житлом залишається актуальною вже зараз. Багато родин не можуть повернутися до своїх населених пунктів через окупацію, руйнування або постійну загрозу обстрілів.
Відсутність результату пояснюється також складністю самого процесу. Для проведення інвентаризації потрібно скоординувати роботу центральних органів влади, місцевих рад, військових адміністрацій, балансоутримувачів і комунальних підприємств. У різних регіонах інформація про майно може зберігатися в різних формах, а частина документів потребує оновлення або додаткової перевірки.
Окремою проблемою є невизначений статус деяких споруд. Одні об’єкти можуть перебувати в аварійному стані, інші — бути пошкодженими внаслідок бойових дій. Деякі будівлі мають кількох користувачів або власників, а щодо частини нерухомості можуть тривати юридичні спори. Крім того, навіть наявність вільної площі не означає, що приміщення одразу придатне для проживання. Воно може потребувати ремонту, підключення комунікацій, облаштування санітарних кімнат, опалення та укриття.
Проте ці труднощі, на думку представників парламенту, не повинні виправдовувати бездіяльність. Навіть якщо об’єкт неможливо використати негайно, його можна внести до переліку, описати технічний стан і визначити орієнтовні витрати на відновлення. Такий підхід дозволив би планувати роботи поетапно та залучати кошти з різних джерел.
«Я вважаю, що потрібно у кожного невиконаного пункту, ухваленого Верховною Радою, розуміти, хто конкретно за це відповідає і чому це не виконується», — зазначила Олена Шуляк. Її позиція полягає в тому, що за кожним завданням мають бути закріплені конкретні органи та посадові особи, а виконання законодавчих норм повинно супроводжуватися зрозумілим контролем.
Які можливості відкрила б інвентаризація майна
Єдиний і регулярно оновлюваний перелік державного та комунального майна міг би стати основою для вирішення житлових проблем ВПО. Нині інформація про вільні будівлі часто розпорошена між різними установами. Через це місцеві органи влади можуть не знати про об’єкти, які перебувають на балансі інших організацій, або не мати повних відомостей про їхній технічний стан.
Повна інвентаризація дала б змогу зафіксувати місце розташування кожної будівлі, її площу, форму власності, фактичний стан, наявність комунікацій та можливість використання для проживання. Також можна було б розділити об’єкти на кілька категорій: готові до заселення, такі, що потребують незначного ремонту, споруди для капітального відновлення та майно, яке з огляду на стан або безпекові умови використовувати недоцільно.
Для громад це означало б перехід від ситуативного пошуку житла до довгострокового планування. Місцева влада могла б визначати, де доцільно облаштувати тимчасові центри проживання, соціальні гуртожитки чи житлові будинки для довгострокового розселення. Водночас держава отримала б можливість бачити реальну потребу в коштах і визначати, які об’єкти мають відновлюватися першочергово.
Під час оцінки майна важливо враховувати не лише квадратні метри. Для переселенців значення мають безпекова ситуація в конкретному населеному пункті, доступність громадського транспорту, наявність медичних закладів, шкіл, дитячих садків, магазинів і робочих місць. Будівля, розташована далеко від базової інфраструктури, може виявитися непридатною для повноцінного проживання навіть після ремонту.
Інвентаризація також допомогла б уникати дублювання рішень і неефективного використання бюджетних коштів. Якщо інформація про всі об’єкти буде зібрана в єдиній системі, можна буде порівнювати вартість відновлення різних будівель, оцінювати кількість людей, яких вони здатні прийняти, та обирати найбільш раціональні варіанти.
Чим затримка загрожує переселенцям
Невиконання вимог закону безпосередньо впливає на повсякденне життя внутрішньо переміщених осіб. Багато родин змушені самостійно оплачувати оренду житла, хоча через війну втратили майно, роботу або стабільний дохід. Для сімей із дітьми, людей старшого віку та осіб з інвалідністю регулярні витрати на оренду можуть становити значну частину бюджету.
Інші переселенці проживають у гуртожитках, модульних містечках, місцях компактного поселення або тимчасових центрах. Такі варіанти часто не розраховані на тривале проживання, а умови в них можуть бути недостатніми для родин, які залишаються там місяцями або роками. Відсутність стабільного житла ускладнює працевлаштування, навчання дітей, отримання медичної допомоги та інтеграцію у новій громаді.
Постійна невизначеність змушує частину людей переїжджати повторно. Родини можуть змінювати місце проживання через завершення терміну оренди, зростання вартості житла або непридатні умови в тимчасовому центрі. Кожен новий переїзд означає додаткові витрати, труднощі з документами та розрив соціальних зв’язків.
За словами Олени Шуляк, перенесення виконання завдання на 2026 рік не повинно перетворитися на чергове формальне відкладання. Необхідно визначити конкретні етапи роботи, відповідальних виконавців, строки подання інформації та механізми перевірки результатів. Без цього навіть правильні норми закону залишатимуться лише декларацією.
Для реального запуску механізму потрібні кілька послідовних кроків: створення єдиного переліку об’єктів, перевірка їхнього технічного стану, встановлення права власності, визначення можливого формату використання та розрахунок вартості необхідних робіт. Після цього громади зможуть подавати обґрунтовані заявки на фінансування, а держава — контролювати, чи справді майно використовується для підтримки переселенців.
Житло для ВПО залишається одним із найгостріших соціальних питань воєнного часу. Сам факт ухвалення закону не гарантує його виконання, якщо немає повного обліку майна, чіткої відповідальності та ресурсів для відновлення будівель. Саме тому всеукраїнська інвентаризація має стати практичним процесом із визначеними строками, відкритими результатами та постійним контролем. Лише за таких умов державне і комунальне майно зможе перетворитися на реальний житловий ресурс для людей, які втратили можливість безпечно жити у своїх домівках.
Зеленський розкрив мету російських ударів по українських дата-центрах