Драпатий не хоче мікроменеджменту Сирського: що відомо — УП

Головнокомандувач Збройних сил України Михайло Драпатий, за словами співрозмовників «Української правди», обрав відмінну від Олександра Сирського модель управління військами. Її основою називають децентралізацію, посилення ролі командирів оперативних угруповань і надання підрозділам більшої свободи у вирішенні тактичних завдань.

У військовому середовищі перші місяці роботи Драпатого на посаді головнокомандувача описують словом «свобода». Передусім ідеться про можливість командирів самостійно діяти в межах поставлених завдань, спираючись на реальну ситуацію на конкретній ділянці фронту. Новий підхід передбачає, що найвище командування не має втручатися в кожне рішення на рівні бригади, батальйону чи окремої позиції.

Чому Драпатий відмовляється від мікроменеджменту

За інформацією джерел, стиль управління, який пов’язують із попереднім головнокомандувачем Олександром Сирським, передбачав регулярну увагу до численних оперативних деталей. Командири могли отримувати безпосередні вказівки щодо розвитку подій на певних напрямках, переміщення підрозділів, облаштування позицій або виконання конкретних бойових завдань.

Такий формат управління називають мікроменеджментом. Він передбачає, що керівник найвищого рівня контролює не лише загальну мету операції, а й значну кількість тактичних рішень. У критичній ситуації це може дозволяти швидко втручатися в події, однак водночас створює ризик перевантаження командування та уповільнення реакції на зміни безпосередньо на полі бою.

Михайло Драпатий, як стверджують співрозмовники видання, намагається вибудувати іншу систему. Він не ставить за мету особисто керувати кожною бригадою або постійно контролювати дії командирів на найнижчому рівні. Замість цього головнокомандувач взаємодіє з військами через командування угруповань, які відповідають за окремі оперативні напрямки.

У такій моделі завдання передаються через визначену вертикаль управління. Головнокомандувач формує стратегічні цілі, визначає пріоритети та забезпечує координацію між різними частинами армії. Командири угруповань перетворюють ці завдання на оперативні плани, а командири корпусів і бригад ухвалюють рішення щодо їх практичного виконання.

Перевага такого підходу полягає в тому, що командири на місцях краще знають особливості своєї ділянки фронту. Вони бачать зміни обстановки, оцінюють стан особового складу, розуміють можливості наявної техніки та можуть швидше реагувати на дії противника. Якщо кожне рішення потребує погодження з найвищим керівництвом, дорогоцінний час може бути втрачений.

Водночас децентралізація не означає скасування контролю чи зменшення відповідальності. Навпаки, кожен рівень командування має відповідати за чітко визначену ділянку роботи. Від командирів очікують не лише виконання наказів, а й здатності самостійно оцінювати ризики, пропонувати рішення та пояснювати результати своїх дій.

Як змінилася система угруповань військ

Після призначення Драпатого відбулися зміни в організації командувань на фронті. Зокрема, було анульовано угруповання військ «Схід», яким керував Віктор Ніколюк. За даними співрозмовників, одним із можливих факторів такого рішення могла бути оцінка результатів роботи цього командування. Водночас детальні офіційні пояснення щодо причин реорганізації не оприлюднювалися.

Окремі зміни стосувалися й угруповання військ «Курськ», яке очолював Дмитро Волошин. Його приєднали до угруповання «Північ» під командуванням Михайла Шандаря. Такий крок може свідчити про прагнення спростити структуру управління, прибрати дублювання функцій та зробити розподіл відповідальності між командуваннями більш зрозумілим.

У результаті на фронті діють шість основних угруповань військ. Серед них — «Північ», «Південь», «Захід», угруповання Об’єднаних сил, а також нові формування «Центр» і «Азов». Угруповання «Центр» очолює Андрій Білецький, а «Азов» — Денис Прокопенко.

Створення або переформатування угруповань може бути пов’язане з необхідністю пристосувати систему командування до умов тривалої війни. Різні ділянки фронту відрізняються за інтенсивністю бойових дій, характером місцевості, кількістю залучених сил і потребами в озброєнні. Командування, яке відповідає за конкретний напрямок, має змогу швидше визначати пріоритети та перерозподіляти ресурси.

Окремі угруповання також можуть краще координувати взаємодію між корпусами, бригадами, артилерією, безпілотними підрозділами, розвідкою та логістикою. Для сучасних бойових дій важливо, щоб ці компоненти працювали не ізольовано, а в межах єдиного плану. Саме тому зміни в структурі управління мають значення не лише на папері, а й безпосередньо впливають на здатність військ діяти узгоджено.

На чому зосереджений головнокомандувач

Ще однією ознакою нового стилю називають скорочення щоденних багатогодинних доповідей командирів безпосередньо головнокомандувачу. За словами військових співрозмовників, Сирський регулярно заслуховував керівників підрозділів і міг детально обговорювати перебіг подій на окремих напрямках.

Драпатий, за наявною інформацією, отримує більшість оперативних даних через командування угруповань. Це не означає, що він повністю відмовився від спілкування з командирами корпусів і бригад. Однак зміст таких контактів змінився: головна увага приділяється не щоденному опису подій, а аналізу проблем, статистиці та пошуку способів покращити ситуацію.

Один із високопоставлених офіцерів пояснював, що головнокомандувача цікавить не тільки те, що сталося на певній ділянці, а й причина такого результату. Якщо підрозділ не виконав завдання, необхідно встановити, чого саме йому бракувало. Це могли бути боєприпаси, техніка, резерви, розвіддані, час на підготовку, належна взаємодія із сусідніми частинами або рішення, яке виявилося невдалим.

Такий підхід зміщує акцент із пошуку винних на виявлення системних недоліків. Для армії, яка веде тривалу війну, це має особливе значення. Одна й та сама проблема не повинна повторюватися на різних напрямках, якщо її причини вже встановлені. Аналіз даних і досвіду підрозділів може допомогти швидше поширювати ефективні рішення та уникати помилок.

Окреме завдання головнокомандувача — забезпечити умови, за яких командири можуть виконувати поставлені цілі. Йдеться про своєчасне постачання, підготовку резервів, ремонт техніки, застосування розвідки та безпілотних систем, а також узгодження дій між різними компонентами Сил оборони. Без належної підтримки навіть найкращий план може залишитися нереалізованим.

Відмова від мікроменеджменту також покликана зменшити навантаження на найвище командування. Коли керівник одночасно занурений у сотні тактичних питань, йому складніше зосередитися на стратегічних рішеннях. Головнокомандувач має оцінювати загальну картину, визначати ключові напрямки та забезпечувати взаємодію між угрупованнями, а не замінювати собою кожного командира на нижчому рівні.

Для ЗСУ це може стати важливою зміною управлінської культури. Командири бригад і корпусів отримують більше повноважень, але разом із ними — і більшу відповідальність за власні рішення. Вони мають діяти в межах загального задуму операції, проте не чекати окремої вказівки на кожен крок, якщо ситуація на полі бою потребує негайної реакції.

Водночас результативність нової моделі залежатиме від того, наскільки добре працюватиме зв’язок між усіма рівнями командування. Децентралізація може бути ефективною лише за наявності зрозумілих завдань, достовірної інформації, стабільної комунікації та достатніх ресурсів. Якщо ці умови не виконуються, більша автономія командирів може призвести до розбіжностей у діях або нерівномірного використання сил.

Загалом підхід Михайла Драпатого можна описати як спробу поєднати стратегічний контроль із тактичною самостійністю підрозділів. Головнокомандувач зосереджується на плануванні, координації, забезпеченні та аналізі проблем, тоді як командири на місцях отримують більше свободи для оперативних рішень. Наскільки така модель буде успішною, залежатиме від якості взаємодії між угрупованнями, корпусами й бригадами та від здатності військової системи швидко реагувати на зміни фронтової обстановки.