Правда дорожча за життя: чому Вікторія Рощина — Герой України

Є тексти, які дуже важко писати, бо кожне речення в них нагадує про несправедливість, біль і ціну, яку окремі люди платять за право суспільства знати правду. Історія Вікторії Рощиної саме така. Вона мала б жити, працювати, розвиватися у професії, зустрічати ювілеї та будувати особисті плани. У жовтні 2026 року журналістці виповнилося б 30 років. Проте російська окупаційна система забрала її життя, коли Вікторії було лише 27.

Вікторія Рощина була українською журналісткою, яка не погодилася мовчати тоді, коли мовчання здавалося найпростішим способом урятуватися. Вона розповідала про окупацію, злочини російських військових, життя цивільних і спротив українців. Її робота була не просто професійним завданням. Це була форма боротьби за правду, людську гідність і право України залишатися почутою у світі.

Саме тому питання про присвоєння Вікторії Рощиній звання Героя України посмертно має значення далеко за межами однієї державної нагороди. Йдеться про оцінку її мужності, про визнання подвигу журналістки та про чітку відповідь російському терору: убивство людини не здатне знищити правду, за яку вона боролася.

Журналістка, яка свідомо їхала в окупацію

Після початку повномасштабного вторгнення Вікторія працювала там, де більшість людей намагалася врятуватися й виїхати якомога далі від бойових дій. Вона прагнула показати реальне життя українців в окупованих містах і селах, зафіксувати свідчення людей, які залишилися без захисту, та донести до української й міжнародної аудиторії те, що російська пропаганда намагалася приховати.

У березні 2022 року Вікторія Рощина потрапила в полон у Запорізькій області. В окупованому Бердянську її незаконно утримували протягом десяти днів. Після звільнення журналістку змусили записати відео, у якому вона мала сказати, що з нею все добре і вона не має претензій до російської сторони. Такий запис не був добровільним свідченням. Він став частиною спроби окупантів приховати факт переслідування та створити хибне враження, начебто журналістці нічого не загрожувало.

Полон не зламав Вікторію й не змусив її залишити професію. Вона продовжила працювати, хоча чудово розуміла, що повторна поїздка на окуповані території може стати смертельно небезпечною. Її сміливість помітили й за межами України: восени 2022 року журналістку відзначили міжнародною нагородою за відвагу в журналістиці. Проте жодна премія не була для неї завершенням шляху. Вікторія сприймала журналістику як відповідальність перед людьми, чиї голоси намагалися заглушити.

Улітку 2023 року вона знову вирушила на території, які перебували під контролем російської армії. У планах були Енергодар, Мелітополь, Маріуполь та інші населені пункти Запорізької області. Рідні, друзі й колеги розуміли, наскільки небезпечною була ця поїздка, тому намагалися відмовити Вікторію. Вона ж вважала, що хтось має розповісти про життя людей в окупації без прикрас і нав’язаних російською владою формулювань.

Приблизно через тиждень після початку поїздки зв’язок із журналісткою зник. Згодом стало відомо, що її вдруге затримали російські окупанти. Цього разу незаконне ув’язнення виявилося значно довшим і жорстокішим. Російська сторона приховувала місце перебування Вікторії, не надавала достовірної інформації про її стан і фактично позбавила родину можливості захистити її.

Російський полон і ціна правди

Для російської окупаційної системи журналіст є небезпечним не через зброю, а через здатність називати речі своїми іменами. Камера, нотатник, запис розмови чи свідчення очевидця можуть зруйнувати пропагандистську картину, яку кремль намагається нав’язати світові. Вікторія Рощина фіксувала правду, а тому стала мішенню репресивної машини.

Свідчення людей, які перебували разом із Вікторією у СІЗО №2 у Таганрозі, дають підстави говорити про систематичні катування та нелюдське поводження. За словами колишніх бранців, до журналістки застосовували електричний струм, її били, на тілі залишалися ножові порізи. Вона утримувалася в умовах, несумісних із людською гідністю, не отримувала належної медичної допомоги та стрімко втрачала сили.

Через виснаження Вікторія втратила значну частину ваги. Свідки розповідали, що журналістка була настільки ослабленою, що не могла самостійно підняти голову з подушки. Це не схоже на випадкове порушення чи окремий епізод жорстокості. Такі свідчення вказують на продуману систему приниження, насильства й позбавлення полоненої будь-якої можливості захистити себе.

Україна чекала на звільнення Вікторії під час обміну 13 вересня 2024 року. Але серед повернутих українців її не було. Для родини та колег це стало новим ударом, адже до останнього залишалася надія, що журналістка перебуває серед тих, кого вдалося визволити. 10 жовтня її батько отримав повідомлення від Міністерства оборони росії. У ньому зазначалося, що Вікторія померла 19 вересня під час етапування.

Російська сторона не надала повної та переконливої інформації про обставини смерті. У лютому 2025 року Україні передали останки, позначені як такі, що належать «невстановленій особі чоловічої статі». Під час експертизи було виявлено відсутність головного мозку, очних яблук і частини трахеї. Українське дослідження підтвердило збіг ДНК із Вікторією Рощиною на 99 відсотків.

Навіть після смерті росія продовжила поводитися з журналісткою так, ніби її ім’я можна приховати, а особистість — стерти. Проте ім’я Вікторії вже стало відомим мільйонам людей. Її історія свідчить про злочини окупаційної влади, про небезпеку для цивільних заручників і про ціну, яку українці платять за свободу слова.

Чому Вікторія Рощина — Герой України

Звання Героя України є найвищою державною відзнакою, тому воно має бути не формальністю, а визнанням виняткового вчинку. Вікторія Рощина відповідала цій вимозі ще за життя. Вона неодноразово поверталася до небезпечної роботи після пережитого полону, не відмовилася від професії та свідомо їхала туди, де її могли затримати, катувати й убити.

Її мужність уже отримала визнання міжнародної журналістської спільноти. В Україні Вікторію нагородили орденом Свободи. Це важлива відзнака, але вона не вичерпує значення її подвигу. Попередня нагорода не може бути аргументом проти присвоєння найвищого звання, якщо йдеться про людину, яка загинула, виконуючи професійний обов’язок.

Україна вже має приклади посмертного вшанування людей, які стали жертвами російської агресії. Письменник Володимир Вакуленко, викрадений і вбитий російськими військовими на Харківщині, після інших державних відзнак отримав звання Героя України. Так само найвищої нагороди удостоїли Степана Чубенка — 16-річного школяра з Краматорська, якого вбили через українську символіку та проукраїнську позицію. Ці випадки доводять, що державна пам’ять може й повинна бути послідовною.

Вікторія Рощина має стати Героєм України посмертно, адже її життя і смерть є прикладом служіння суспільству. Вона працювала не заради слави, нагород чи особистих привілеїв. Її метою було дати голос тим, кого окупанти позбавили можливості говорити, і показати світові справжню ціну російської окупації.

Таке рішення стало б важливим сигналом для українських журналістів, які сьогодні працюють на фронті, у прифронтових містах і на деокупованих територіях. Воно продемонструвало б, що держава бачить їхню працю, розуміє ризики та не забуває тих, хто загинув через виконання професійного обов’язку. Водночас це був би сигнал для незаконно ув’язнених українських медійників: їхні імена відомі, а боротьба за їхнє звільнення триває.

Пам’ять про Вікторію не повинна обмежуватися жалобними словами. Вона має спонукати до конкретних дій: повернення українських цивільних заручників, посилення тиску на росію, розслідування злочинів у місцях незаконного утримання та притягнення винних до відповідальності. Міжнародна спільнота повинна розуміти, що переслідування журналістів є частиною ширшої політики терору, спрямованої на знищення української ідентичності та правди про війну.

Верховна Рада вже підтримувала звернення щодо присвоєння Вікторії Рощиній звання Героя України. Наступним кроком має стати остаточне державне рішення. Це питання важливе не лише для її родини. Воно стосується всіх українців, які вірять у свободу слова, право на пам’ять і невідворотність справедливості.

Вікторія Рощина поїхала туди, звідки інші намагалися втекти, бо розуміла: без правдивих свідчень світ може не побачити злочинів окупантів. Росія забрала її життя, але не змогла знищити правду, яку вона збирала й захищала. Саме тому її ім’я має бути назване серед Героїв України. Для Вікторії правда справді виявилася дорожчою за життя — і тепер обов’язок держави полягає в тому, щоб гідно вшанувати цю ціну.