Пам’ятку знесли — у центрі Києва залишилась пустка: що сталося з будинком Грушевського

У самому серці столиці, на вул. Саксаганського, 111, сьогодні — порожній майданчик, який нагадує про втрату важливої частини київської історії. Колись тут стояла садиба, пов’язана з ім’ям Михайла Грушевського, однак після робіт 2013–2014 років на її місці залишилася лише пустка. Справа викликала суспільний резонанс: мешканці та експерти ставлять питання про захист пам’яток, про прозорість забудови та про те, як місто втрачає свої культурні маркери.

Історія садиби на Саксаганського

Первісна споруда з’явилася наприкінці ХІХ століття, і з часом набула рис пізнього класицизму: карнизи, сандрики над вікнами, аттики з люкарнами й інші декоративні деталі робили будинок помітним серед довколишньої забудови. У різні роки тут мешкали відомі діячі культури й науки, зокрема історик Михайло Грушевський та художник Іван Хворостецький, що додавало садибі не лише архітектурної, а й духовної ваги для міста.

Садиба мала статус пам’ятки історії, і це накладало на неї особливі зобов’язання щодо збереження. Проте на практиці охоронний статус не вберіг будівлю від змін, які врешті призвели до її втрати. Саме ця історія демонструє, наскільки складним може бути баланс між приватними інтересами, містобудуванням і публічним правом на збереження спадщини.

Як зруйнували пам’ятку і що залишилося

У 2006 році земельну ділянку площею 0,04 га передали в оренду приватній компанії для зведення торговельно-офісного центру. Офіційно демонтаж розпочали під виглядом реконструкції з надбудовою восени 2013 року, завершивши роботи у лютому 2014-го. Попри обіцянки про нове будівництво, проєкт так і не стартував, а на місці історичної садиби утворилася довготривала пустка — фізичний символ втрат центральної частини Києва.

Цей випадок став одним із низки інцидентів, коли під прикриттям реконструкції або через юридичні лазівки нищилися пам’ятки архітектури. Наслідки — не лише руйнування автентичних фасадів, а й втрата частини колективної пам’яті: втрачаються місця, пов’язані з видатними особами та подіями, які могли б служити освітнім і культурним цілям для майбутніх поколінь.

Що може змінити ситуацію

Щоб не повторювати подібних помилок, експерти пропонують декілька практичних кроків. По-перше, необхідний жорсткіший контроль за проведенням робіт на об’єктах із охоронним статусом — прозорі дозволи, публічні експертизи та суворі санкції за самовільні демонтажі. По-друге, важливим є створення доступного й актуалізованого реєстру пам’яток з чітким позначенням їхнього стану й історичної значимості, а також з відкритим доступом для громадськості.

По-третє, місту й приватним інвесторам варто більше зважати на моделі адаптивного використання, коли історичні будівлі реконструюють із збереженням фасадів і внутрішніх архітектурних елементів, а не ліквідують під нове будівництво. Такий підхід поєднує інтереси розвитку та збереження культурної спадщини, зберігає автентичність міського простору і привабливість центру для жителів і туристів.

Окрім технічних і юридичних механізмів, потрібна активна громадянська позиція: моніторинг забудов, звернення до органів влади, ініціювання петицій і громадських слухань. Суспільний контроль часто виявляється ефективнішим за бюрократичні процедури й допомагає не допустити ситуацій, коли під виглядом реконструкції зникає ціла частина історичного середовища.

Ситуація навколо садиби на Саксаганського, 111 — це нагадування, що кожна втрата пам’ятки має довготривалі наслідки для міста. Порожня ділянка в центрі Києва стала символом того, що без належного захисту й прозорого контролю історична та культурна спадщина може бути незворотно втрачена. Збереження таких місць потребує комплексних рішень: правових, технічних і суспільних, які разом можуть повернути місту його автентичний образ і пам’ять про визначні постаті та події.