Київські музеї війни прибрали російськомовні написи

У столиці нещодавно відбулися важливі зміни в меморіальних просторах: у кількох столичних музеях, що присвячені війні, демонтували радянські написи російською мовою, які довгі роки були частиною експозицій. Ця ініціатива стала складовою державної політики з очищення публічного простору і оновлення наративів про минуле.

Роботи проводилися в межах програми деколонізації та дерусифікації, яку підтримує Міністерство культури та інформаційної політики. Йдеться не про естетичні корекції, а про системну зміну підходу до подачі історичного матеріалу: демонтаж старих написів дозволяє позбутися ідеологічних нашарувань радянського періоду та створити умови для більш точного й відповідального відтворення подій минулого. У центрі уваги — роль музею як місця пам’яті, а не платформи для відтворення імперських наративів.

Керівники музейних установ підкреслюють, що присутність російськомовних радянських написів у національних меморіалах є рудиментом тоталітарного минулого і може спотворювати сприйняття історії. Очільники наголошують на історичній відповідальності перед відвідувачами та наступними поколіннями, а також на важливості інформаційної безпеки у воєнний час. Збереження таких написів могло непомітно підтримувати застарілі інтерпретації й слугувати платформою для ідеологічного маніпулювання. Тому переосмислення експозицій передбачає не лише заміну текстів, а й переформатування супровідних наукових коментарів, візуальних рішень та освітніх програм.

Очищення залів від радянських російськомовних написів має кілька практичних наслідків. По-перше, це можливість представити події Другої світової війни з українського, сучасного і критичного погляду, що відкидає імперські міфи і героїзацію тоталітарного режиму. По-друге, це стимул до оновлення музейних текстів і програм для різних аудиторій, включаючи освітні проєкти для шкіл і тематичні виставки. По-третє, такі кроки впливають на формування більш інклюзивного публічного простору, де домінують національні сенси та історична правда.

Критики цих змін вказують на ризики цензури чи втрати частини матеріальної історії, але музейники відповідають, що мова йде не про знищення пам’яток, а про реставрацію смислів: збереження артефактів можливе зі змістовним супроводом, який розкриває їхній історичний контекст і вказує на ідеологічну природу напівзабутих формулювань. Такий підхід дозволяє уникнути поклоніння символам минулого і водночас зберегти джерела для наукового дослідження.

У практичному вимірі зміни торкаються роботи з експозиційними планами, етикетками й інформаційними стендами. Фахівці пропонують поєднати нові тексти з архівними документами, інтерв’ю свідків і мультимедійними матеріалами, що створює багатовимірний наратив. Важливо, що процес відбувається відкрито: проводяться громадські дискусії, експертні консультації та публічні презентації оновлень, щоб уникнути одномоментних рішень без залучення суспільства.

Зміни у столичних музеях мають потенціал стати сигналом для інших інституцій на місцях — як державних, так і приватних. Поступова трансформація публічного простору допомагає згуртувати суспільство навколо спільної історичної нарації, побудованої на фактології, критичному підході та повазі до жертв конфліктів. Це також важливо для міжнародного іміджу країни, адже верифікована й незалежна інтерпретація історії підвищує довіру до музейної спільноти та культурних інституцій загалом.

З огляду на поточний контекст, ці зміни сприймаються як частина ширшого культурного та політичного оновлення. Вони не завершені: перед музеями стоїть завдання не лише фізично змінити маркування, а й підтримувати довготривалу програму комунікації з відвідувачем, освіти і наукових досліджень. У результаті має з’явитися простір, де історія постає в усій своїй складності, без ідеологічних нашарувань і приниження місцевої пам’яті.