Ракети нищать культурне серце Києва

Коли ракети потрапляють у житлові квартали й промислові об'єкти, про це говорять одразу — відео, фото, свідчення. Але є руйнування, які не видно миттєво: вони нищать культурне серце міста, забирають пам’ять і роблять невидимими зв'язки поколінь. Про масштаби втрат у столиці та області свідчать офіційні дані та історії тих, хто зберігав і передавав культуру.

Міністерство культури уже зафіксувало, що в столиці та на Київщині постраждало 172 пошкоджені об’єкти культурної спадщини. Це не просто списки будівель — це музеї, театри, бібліотеки, архіви та місця, де творилася і зберігалася ідентичність міста. Київ як національний центр тримає у собі унікальні колекції, фонди та експонати, і кожен удар по культурі зменшує можливості майбутніх поколінь пізнати власну історію.

Зруйновані сцени і знищені експозиції — це не лише матеріальні збитки. Часто під руїнами опиняються унікальні документи, архівні фонди, театральне і сценічне обладнання, ноти, рукописи та світлини. Відновлення таких об’єктів потребує років, величезних ресурсів і іноді виявляється неможливим у повній мірі. Тому важливо говорити не тільки про кількість втрат, але й про їхню якість — що саме було втрачене.

Уражені різні типи закладів: від державних музеїв до локальних клубів — перелік свідчить про широту впливу. Окрім відомих пам'яток, постраждали мистецькі школи, кінопроекти, галереї, а також будівлі, які мали статус культурної спадщини й зберігали матеріальні свідчення епох. У регіоні зафіксовано пошкодження в 21 територіальній громаді, що підкреслює не локальний, а системний характер ураження культури.

По всій країні за час війни вже постраждали тисячі культурних об’єктів: називають цифри, які означають колективну втрату — 1685 пам’яток культурної спадщини і майже 2500 культурних установ. Ці числа демонструють, що мова йде про наймасштабніші культурні втрати з часів Другої світової війни. Коли зникають експонати і архіви, зникає частина самоідентифікації громад, зникають можливості для наукових досліджень і освітніх програм.

Особливо відчутні удари по локальних бібліотеках і клубах — саме там зберігалися історії районів, книжкові колекції місцевих авторів, фотоматеріали й передавачі традицій. Для багатьох маленьких громад це були центри життя: репетиції, вистави, дитячі гуртки, свята. Втрата таких установ віддзеркалюється в зменшенні культурної активності і довгостроковому ослабленні громадського життя.

Відновлення культури — складний і багатогранний процес. По-перше, потрібно документувати збитки, проводити експертизи та рятувати те, що ще можна врятувати: консервація артефактів, евакуація фондів, відновлення цифрових копій архівів. По-друге, необхідні інвестиції у реставрацію будівель і технічне переоснащення закладів. І нарешті — відродження людського ресурсу: підтримка митців, працівників музеїв і бібліотек, повернення освітніх і творчих програм.

Міжнародна підтримка та координація з місцевими громадами відіграють ключову роль. Створення спеціальних фондів, програми технічної допомоги, обмін досвідом із країнами, які переживали подібні трагедії, допоможуть пришвидшити процес. Водночас важливо зберегти публічний інтерес і увагу до теми — тільки суспільна пам'ять і вимога відновлення можуть зробити його пріоритетом у політичних рішеннях.

Культура — це не лише музейні приміщення чи архітектурні пам’ятки. Це мова, традиції, фестивалі, ремесла, локальні історії та повсякденні практики. Коли ми говоримо про відбудову, необхідно думати про відновлення живої культурної діяльності, підтримку творчих ініціатив і створення умов для повернення культурного життя на ті території, де воно було зруйноване.

Сьогодні важливо не мовчати про те, що відбувається: документувати, розповідати, долучатися до ініціатив порятунку фондів і музеїв, підтримувати програми реставрації й допомоги працівникам культури. Бо кожна відновлена виставка, кожен відремонтований зал чи оцифрований архів — це крок до повернення повноцінного культурного серця Києва і всієї країни.