Коли в родині опускається останній хустковий жест прощання, здається, що життя розділилося навпіл — до і після. Саме так вчинила доля однієї київської сім’ї, яка пережила неймовірну низку подій: від болісної втрати до безмежної радості, коли через роки повернувся рідний, якого вже вважали загиблим. Ця історія про помилку статусу, системні виклики та силу людської надії.
Київ пережив неймовірну історію: поховали й оплакали — а він повернувся живим із полону РФУ центрі подій — ім’я, яке знову стало на устах усієї громади: Назар Далецький. Зникнення цього бійця у вересні 2022 року перетворилося для рідних на довготривале чекання і, врешті-решт, на офіційну заяву про загибель. Навіть після проведення експертизи ДНК у травні 2023 року відбулися похорони — врізані в пам’ять родини й сусідів як факт завершеної історії. Але у лютому 2026 року один телефонний дзвінок перевернув усе: Координаційний штаб повідомив про звільнення Назара під час обміну полоненими.
Це повернення стало по-справжньому шоковим, бо мова йде не просто про чергового звільненого, а про людину, яку офіційно й громадсько поховали. Як таке могло статися — питання для фахівців і слідчих. Можливі версії варіюються від помилок і неточностей у процесах ідентифікації до складних умов, у яких перебували документи і тіла під час бойових дій. Але для близьких Назара це вже не предмет дискусії: їхній син і чоловік повернувся живим, після років полону і скорботи.
Як трапився обмін і хто повернувсяОбмін, під час якого додому повернулися сотні людей, відбувся 5 лютого. Це був перший масштабний обмін за чотири місяці — за інформацією офіційних джерел, додому повернулися 157 українських захисників і цивільних. Серед звільнених були бійці ЗСУ, представники Національної гвардії та Державної прикордонної служби, а також цивільні, незаконно утримувані в країні-агресорі. За даними ГУР МОУ, значна частина звільнених перебували в неволі ще з 2022 року — саме тому масштаби трагедій, що тривають роками, стають очевидними.
Кирило Буданов, керівник Головного управління розвідки МО, повідомив конкретні цифри: із загальної групи 139 осіб утримувалися з 2022 року; серед них — ті, кому незаконно присудили тюремні строки, а декому загрожує навіть довічне ув’язнення. Ці цифри підкреслюють, що системна робота зі звільнення триває, але водночас виявляє глибину проблеми — від неправомірних вироків до умов тримання полонених.
Особлива увага прикута до випадків, як у Назара: коли рідні пройшли шлях офіційного прощання і поховання, але доля виявилася іншою. Це піднімає питання якості процедур ідентифікації, у тому числі процедури збору ДНК, зберігання матеріалів та комунікації між державними структурами й родинами.
Чому повернення має значення для УкраїниІсторія Назара — не лише індивідуальна драма, а й сигнал для всієї країни. По-перше, вона нагадує, що навіть офіційні статуси можуть бути хибними, і що робота слідчих, волонтерів та волонтерських груп, що шукають ідентифікацію зниклих, повинна бути безперервною. По-друге, це доказ того, що кожний звільнений — результат багаторівневої координації: дипломатичних зусиль, інформаційної роботи, власне обмінів і зусиль волонтерських мереж.
Для родини та громади повернення Назаря Далецького стало миттєвим виливом емоцій: сум змінився на відраду, а роки скорботи — на довгий процес повернення до життя. Такі випадки дають іншим родинам надію: навіть після тривалого мовчання доля може обернутися на благо. Водночас вони ставлять завдання державі — удосконалювати процедури і забезпечувати прозорість та достовірність даних, щоб помилкові поховання не повторювалися.
Повернення Назара нагадує про ціну, яку сплачує суспільство під час війни: не лише у числах і статистиці, а в особистих і родинних історіях. Кожен звільнений — це не тільки новина в стрічках, а жива людина з травмами, спогадами і потребою в реабілітації, юридичній допомозі та соціальній підтримці.
Україна продовжує боротися за повернення своїх людей, і ця справа не завершиться одним великим обміном. Робота триває: від ідентифікації до реабілітації, від збору доказів до міжнародних переговорів. А для багатьох родин кожне таке повернення — це ще один доказ того, що навіть після найтемніших років можливе диво, варте всіх зусиль.