«Нудна боротьба»: що відбувається та які деталі не варто пропускати

У воєнний час увага суспільства зазвичай зосереджується на масштабних подіях: нових озброєннях, рішеннях командування, ударах по інфраструктурі та гучних кримінальних справах. Водночас стійкість оборонної системи часто визначають менш помітні процеси. Це правила державних закупівель, порядок розподілу контрактів, перевірка виробничих можливостей підприємств і контроль за якістю продукції. Саме від таких рішень залежить, чи отримає армія необхідні боєприпаси, дрони та техніку вчасно.

Одним із ключових принципів сучасної оборонної політики має бути диверсифікація державних замовлень. Її суть полягає у відмові від надмірної залежності від одного виробника. Якщо критично важливу продукцію постачає лише одна компанія, будь-яка затримка, технічна несправність, фінансова проблема або управлінська помилка одразу впливає на всю систему забезпечення війська.

На папері співпраця з одним підприємством може здаватися простою та ефективною. Замовнику не потрібно координувати кілька контрактів, порівнювати виробничі графіки й узгоджувати різні стандарти. Проте така зручність часто є оманливою. Вона створює монополію, послаблює переговорну позицію держави та збільшує ризики для обороноздатності України.

«Нудна боротьба»: чому деталі оборонних закупівель мають значення

Показовою стала історія із замовленнями боєприпасів для потреб Сил оборони. У матеріалах, підготовлених за участю представників громадського контролю, згадується Павлоградський хімічний завод, який під керівництвом Леоніда Шимана отримав значний обсяг державних контрактів у період повномасштабної війни.

За наведеними даними, підприємство мало виконати чотири контракти на постачання приблизно 1,4 мільйона мінометних мін. Загальна документально зафіксована вартість замовлень становила близько 21,4 мільярда гривень. За трьома активними контрактами виробник отримав авансові платежі орієнтовно на 14,77 мільярда гривень. Таким чином, в одному місці опинилися великі бюджетні кошти, стратегічно важлива продукція та значна відповідальність за дотримання строків.

Однак фактичні темпи постачання, за зазначеною інформацією, не відповідали масштабам замовлень. Станом на 6 березня 2025 року за контрактом на 850 тисяч мінометних мін калібру 82 міліметри було поставлено 255 тисяч одиниць, або 30 відсотків від запланованого обсягу. За іншим контрактом на 500 тисяч 120-міліметрових пострілів поставили 218 352 одиниці, що становило 43,7 відсотка. Із 40 тисяч 155-міліметрових боєприпасів замовник отримав 29 316.

Окремий контракт на 122-міліметрові боєприпаси зрештою виконали, але перед цим обсяг замовлення скоротили, а строки постачання продовжили. За іншими договорами складали рекламаційні акти, у яких фіксували претензії до продукції. Питання застосування штрафів, компенсації збитків і відповідальності за порушення умов контрактів залишалося складним та тривалим.

Ще серйозніші ризики були пов’язані з якістю. Повідомлялося, що окремі 120-міліметрові постріли не розривалися, не долітали до цілі або працювали неналежним чином. Майже 40 тисяч боєприпасів визначили як проблемні, а виробник мав замінити їх власним коштом. За даними слідства, озвученими у квітні 2026 року, йшлося вже про понад 233 тисячі непридатних мінометних пострілів калібрів 82 та 120 міліметрів. Заявлені збитки держави оцінювалися у 3,3 мільярда гривень.

Важливо розуміти, що подібна ситуація не зводиться лише до фінансових втрат. Несправний боєприпас — це зірване бойове завдання, додаткове навантаження на логістику та ризик для військовослужбовців. Якщо проблеми виникають одночасно з порушенням строків поставок, підрозділ може залишитися без необхідного ресурсу саме в момент, коли він найбільше потрібен.

Чому монополія у виробництві створює загрозу

Наявність одного постачальника сама по собі не доводить його недоброчесність. Проте монопольна модель формує небезпечні умови. Коли альтернативних виробників немає, держава змушена продовжувати співпрацю навіть у разі затримок, проблем із якістю чи невиконання окремих пунктів договору. Відмова від такого постачальника може виявитися неможливою без ризику повністю зупинити надходження продукції.

Конкуренція виконує роль своєрідного запобіжника. Виробники зацікавлені виконувати контракти, дотримуватися технологічних вимог, інвестувати у модернізацію та підтримувати репутацію. Вони розуміють, що наступне замовлення може отримати інша компанія. За відсутності конкурентів цей стимул слабшає, а переговорна позиція держави погіршується.

Монополізація також шкодить підприємствам, які не отримали доступу до оборонних замовлень. Без довгострокових контрактів вони не можуть планувати закупівлю обладнання, утримувати інженерів і технологів, розширювати виробничі приміщення. Частина фахівців залишає галузь, а підприємства втрачають здатність швидко нарощувати випуск продукції. У результаті держава ще сильніше залежить від єдиного виробника.

Тому притягнення до відповідальності конкретного керівника не може бути єдиною відповіддю. Кримінальне провадження важливе для встановлення фактів і покарання винних, але воно не усуває системної проблеми. Якщо правила закупівель не змінити, аналогічна ситуація може повторитися вже з іншим підприємством.

За наведеними у матеріалі даними, у серпні 2026 року Вищий антикорупційний суд призначив Леоніду Шиману п’ять років позбавлення волі у справі щодо збитків Павлоградському хімічному заводу. Водночас інші провадження, пов’язані з діяльністю підприємства та якістю боєприпасів, продовжили розглядатися. Цей приклад демонструє, що боротьба з корупцією має відбуватися не лише після порушень, а й на етапі проєктування самої системи закупівель.

Як диверсифікація може захистити державні замовлення

Диверсифікація оборонних закупівель передбачає розподіл замовлення між кількома спроможними підприємствами. При цьому враховують не тільки ціну. Значення мають реальна продуктивність, технологічний рівень, наявність персоналу, стан обладнання, досвід виконання контрактів і результати перевірки готової продукції.

У конкурентних закупівлях FPV-дронів, далекобійних безпілотників і наземних роботизованих комплексів один виробник не повинен отримувати понад 50 відсотків відповідного замовлення або окремого лота. Таке обмеження зменшує ризик того, що проблеми одного контракту паралізують постачання для всіх підрозділів.

Водночас правило не можна застосовувати без урахування особливостей конкретної галузі. У виробництві складних високотехнологічних систем кількість спроможних компаній може бути обмеженою. Якщо підприємство має унікальну технологію або необхідну сертифікацію, його частка може бути більшою. Натомість у сегменті FPV-дронів, де працюють сотні виробників, надмірна концентрація замовлень суперечить самій ідеї конкуренції.

Корисним прикладом стала конкурентна закупівля 155-міліметрових далекобійних артилерійських пострілів. Переможцями визначили шість учасників, які підтвердили виробничу спроможність. Розподіл контракту між кількома компаніями, за наведеними даними, дозволив заощадити близько 16 відсотків коштів і спрямувати заощаджений ресурс на придбання десятків тисяч додаткових боєприпасів.

Такий результат показує, що конкуренція — це не формальна вимога, а практичний інструмент посилення оборони. Держава отримує можливість порівнювати пропозиції, контролювати строки, перевіряти якість і не залишатися заручником одного підприємства. Виробники, зі свого боку, отримують стимул інвестувати у розвиток та покращувати власні технології.

У перспективі принцип диверсифікації варто закріпити в електронній системі закупівель як обов’язковий алгоритм. Така система має відображати кількість реальних виробників, їхню потужність, попередні результати та частку кожного постачальника у загальному обсязі замовлення. Якщо залежність від однієї компанії стає надмірною, відповідальний орган повинен отримувати автоматичний сигнал про потенційний ризик.

Цей підхід необхідно поширювати на всі державні структури сектору безпеки й оборони. Він допомагає зменшити ймовірність зриву поставок, захистити бюджет, підтримати оборонно-промисловий комплекс і створити умови для появи нових виробників.

Найважливіші антикорупційні рішення часто здаються нудними. Це може бути обмеження частки одного постачальника, додаткова перевірка виробничих потужностей або формула розподілу державного контракту. Проте саме такі деталі визначають, чи буде система стійкою до помилок, зловживань і раптових збоїв.

Справжній успіх оборонних закупівель полягає не лише в тому, щоб покарати винних після скандалу. Значно важливіше створити правила, за яких масштабне порушення стане складнішим, а його наслідки — менш руйнівними. Для військових це означає своєчасне отримання справних боєприпасів, безпілотників і техніки. Для держави — ефективніше використання коштів, сильнішу промисловість і меншу залежність від одного постачальника.