«Дитина не мішень»: кияни вимагають скасувати очне навчання під час тривог

У Києві набирає обертів дискусія щодо очного навчання студентів під час повітряних тривог. Батьки та здобувачі освіти заявляють, що перебування в університетських корпусах у момент ракетної чи дронової атаки може створювати невиправданий ризик для життя. Особливе обурення викликають ситуації, коли студентам пропонують залишатися в аудиторіях, чекати завершення сигналу або самостійно діставатися укриття через двір, вулицю чи інші відкриті ділянки.

Для київських родин питання навчання давно вийшло за межі розкладу, відвідуваності та академічної успішності. Регулярні обстріли, падіння уламків і тривалі повітряні тривоги змушують батьків щоразу з’ясовувати, де саме перебуває їхня дитина, чи має вона доступ до захищеного приміщення та хто нестиме відповідальність у разі загострення ситуації. На цьому тлі вимога проводити заняття очно за будь-яких умов сприймається як така, що не враховує реалії воєнного часу.

Чому батьки вимагають скасувати очне навчання під час тривог

Приводом для активнішого обговорення стала історія київської родини, у якій дві доньки навчаються у столичних закладах вищої освіти. Мати розповіла, що одна з дівчат свідомо обрала український університет, хоча мала можливість здобувати освіту за кордоном. Повернення до Києва було її особистим рішенням, однак тепер родина змушена постійно оцінювати, наскільки безпечним є очний формат навчання.

За словами батьків, у деяких університетах заняття можуть не припинятися під час повітряної тривоги, якщо рівень загрози визначають як «жовтий». Такий підхід викликає нерозуміння та обурення, адже сам факт оголошення тривоги означає наявність потенційної небезпеки. Для людини, яка перебуває в аудиторії, різниця між умовними рівнями загрози не завжди має практичне значення: у повітрі можуть перебувати ракети або безпілотники, а час на ухвалення рішення інколи вимірюється хвилинами.

«Дитина не мішень» — так батьки формулюють головну вимогу до адміністрацій університетів. Вони наголошують, що студент не повинен самостійно визначати, наскільки небезпечною є конкретна атака. Якщо пролунала сирена, заклад освіти має забезпечити чітке та негайне переміщення всіх присутніх до укриття, а не перекладати відповідальність на окремих викладачів або самих студентів.

Серйозні запитання виникають і щодо розташування захисних приміщень. У частині корпусів укриття можуть бути облаштовані в підвалі або безпосередньо в будівлі. В інших випадках до них потрібно виходити через двір чи переходити відкриту територію. Батьки вважають, що такий маршрут не можна називати безпечним у момент, коли тривога вже триває, адже саме під час переміщення людина може опинитися під уламками або повторним ударом.

Окремою проблемою є неоднаковий стан різних корпусів одного навчального закладу. В одному приміщенні можуть бути місця для всіх студентів, вентиляція, запас води та зрозумілий порядок евакуації, тоді як в іншому молоді пропонують шукати прихисток за межами університету. Якщо будівля вже зазнавала пошкоджень, питання її використання для очного навчання під час війни потребує додаткової оцінки та максимальної відкритості з боку адміністрації.

Студенти говорять про страх і нерівні правила

Після поширення інформації про ситуацію до дискусії долучилися інші студенти та їхні батьки. Вони зазначають, що небезпека виникає не лише в момент перебування в університеті. Повітряна тривога може застати молоду людину дорогою на пару, у громадському транспорті, на зупинці або під час переходу між корпусами. Якщо заняття завершуються пізно, додатковим фактором ризику стає дорога додому в умовах комендантських обмежень, вибухів чи перебоїв у роботі транспорту.

Студенти також звертають увагу на відсутність єдиного підходу до організації освітнього процесу. В одних групах викладачі без конфліктів переходять в онлайн або переносять заняття. В інших від молоді очікують присутності в корпусі, навіть якщо тривоги протягом дня повторюються кілька разів. Через це здобувачі освіти змушені самостійно домовлятися про дистанційний формат, пояснювати причини відсутності та ризикувати отримати претензії за пропущені пари.

Нерівні правила діють навіть у межах одного університету. Для одних курсів можуть запровадити онлайн-навчання, тоді як інші продовжують працювати очно. Іноді дистанційний режим поширюється лише на першокурсників або окремі факультети. Така ситуація викликає закономірне запитання: якщо університет технічно може проводити заняття онлайн для однієї частини студентів, чому цей варіант не можна запропонувати всім, хто перебуває в зоні підвищеного ризику?

Для багатьох молодих людей війна має особистий вимір. У студентських групах навчаються внутрішньо переміщені особи, люди, які пережили окупацію або втрату домівки, а також ті, чиї близькі служать у Силах оборони України. Повторювані вибухи, загроза ударів і тривале перебування в укриттях посилюють тривожність. У таких умовах вимога продовжувати заняття в аудиторії під час сирени може сприйматися не просто як організаційне рішення, а як ігнорування психологічного стану студентів.

Молодь не відмовляється від освіти та живого спілкування з викладачами. Студенти хочуть відвідувати лабораторні, практичні заняття, складати іспити та здобувати професію. Однак вони вважають, що очне навчання не може бути важливішим за життя і здоров’я. Навіть тимчасовий перехід до дистанційної роботи під час масованих атак дозволив би зберегти навчальний процес без необхідності щодня наражати людей на додаткову небезпеку.

Яких рішень очікують родини від університетів

Батьки закликають адміністрації київських університетів розробити єдині й зрозумілі правила дій під час повітряної тривоги. У таких документах має бути чітко визначено, коли заняття припиняються, хто відповідає за організоване переміщення студентів, де саме вони повинні перебувати та як діяти, якщо укриття не вміщує всіх присутніх. Правила не повинні залежати від особистої позиції конкретного викладача або рішення, ухваленого безпосередньо в аудиторії.

Однією з головних вимог є наявність укриття безпосередньо в корпусі або на мінімальній відстані від нього. Студент не повинен вибігати на вулицю вже після оголошення тривоги, щоб дістатися до захисної споруди. Якщо безпечного приміщення немає, родини вважають доцільним заздалегідь переводити заняття в онлайн, а не чекати моменту, коли виникне реальна загроза.

Батьки також очікують від університетів відкритої інформації про стан укриттів, їхню місткість і доступність для всіх учасників освітнього процесу. Якщо захисне приміщення використовують для зустрічей, презентацій або інших заходів, воно має залишатися доступним студентам під час небезпеки. Без цього виникає відчуття, що безпекові правила застосовують вибірково, а не як обов’язкову частину роботи закладу.

Окремо родини порушують питання дистанційної освіти. Під час пандемії університети змогли організувати відеолекції, онлайн-семінари, консультації та контроль знань. Тепер батьки не розуміють, чому ці можливості не можна використовувати в періоди масованих атак або тривалих повітряних тривог. Гнучкий формат дав би змогу не скасовувати навчання повністю, але водночас не змушувати студентів їхати до корпусу в небезпечних умовах.

Для частини родин важливим є також дотримання попередніх домовленостей. Деякі студенти стверджують, що ще до початку навчання уточнювали можливість дистанційного формату в разі загострення безпекової ситуації. Якщо після підписання контракту або зарахування правила змінюються, університети мають завчасно повідомляти про це та пояснювати причини. Одностороння зміна умов посилює недовіру й змушує студентів самостійно шукати компроміси з викладачами.

Безпека має бути обов’язковою умовою освітнього процесу, а не рекомендацією. Лекцію можна перенести, практичне заняття — провести онлайн, іспит — організувати в інший день. Наслідки небезпечного рішення можуть бути незворотними. Саме тому батьки та студенти вимагають переглянути підходи до очного навчання в Києві під час повітряних тривог і поставити захист людей вище за формальне дотримання розкладу.

Дискусія про очне навчання в столичних університетах триватиме доти, доки заклади вищої освіти не запропонують прозорі та однакові для всіх правила. Студенти мають право здобувати якісну освіту, але водночас вони мають право на безпечні умови навчання. У воєнний час відповідальність за це лежить не лише на молоді та її батьках, а й на адміністраціях установ, які визначають формат освітнього процесу.